«Жити по-новому». Скільки гіркої іронії і отруйного сарказму породило це гасло!

Особливо тепер, коли обговорили річницю вступу Петра Порошенка на посаду і підвели перші підсумки його президентства. Окремі резонансні призначення з числа варягів поки не змогли переламати ситуацію.

Де нова українська еліта? Де сміливі реформи? Де рішучі перетворення? За що стояли на Євромайдані?

Дійсно – за що? Без відповіді на це питання важко оцінювати поточний стан, і відповідь не настільки очевидна, як може здатися.

У масовій свідомості євромайдан асоціюється з рухом за радикальні зміни і радикальне оновлення країни. Але це не зовсім так – точніше, зовсім не так. Навпаки, взимку 2013-2014 років Майдан пручався радикальних змін. А ініціював їх тодішній президент Віктор Янукович.

У якомусь сенсі Віктора Федоровича можна назвати головним українським революціонером. Саме він, під тиском кремлівських товаришів, спробував зруйнувати колишній порядок і створити щось нове. З розворотом зовнішньої політики на 180 градусів, зі знищенням внутрішньополітичної конкуренції, з побудовою поліцейської держави і введенням незмінюваного правління.

Фактично це була своєрідна революція згори, покликана перетворити Україну на міні-Росію. І вона зустріла опір як в українському суспільстві, так і серед вітчизняних еліт.

Раптова відмова від євроінтеграції і ривок в обійми Москви шокував нас саме тому, що до цього Україна – в тому числі і Україна Януковича – роками декларувала зовсім інший курс.

Жорстоке побиття студентів потрясло країну саме тому, що нічого подібного в Україні раніше не було. І мільйони громадян розуміли, що якщо не повстати проти цих інновацій, то відтепер так буде завжди. По суті євромайдан був не революційним, а охоронним протестом. Але охоронний характер Майдану з самого початку виявився за межами російського розуміння. Бо для Росії всі кроки, що робляться Януковичем, були нормою. А для України – екстремістською політикою, ламкою усталених засад і нехтуванням всіх вітчизняних традицій. Сотні тисяч людей вийшли на Майдан, щоб захистити стару Україну, яка при всіх своїх недоліках була затишніша й людяніша.

Але від консервативного протесту не можна чекати занадто багато чого, якими б героїчними жертвами він ні супроводжувався. Логічним підсумком Євромайдану стало б усунення президента-екстреміста і повернення українського життя в звичне русло.

З традиційною багатовекторністю замість беззастережного підпорядкування Кремлю.

З конкуруючими олігархами замість монолітної Сім’ї.

З політичними дебатами замість барикад.

З виборчими бюлетенями замість кийків «Беркута» та коктейлів Молотова.

Цей результат був практично досягнутий, і після втечі Януковича країна готувалася повторити шлях, пройдений в 2005 році. Швидше за все, другий Майдан приніс би ті ж плоди, що і перший, розчарувавши вітчизняних пасіонаріїв і прогресистів. Але відбулось збройне втручання РФ, і з’ясувалося, що шляху назад у нас немає.

У лютому 2014-го на сцену вийшов ще більший революціонер і радикал, ніж знешкоджений Янукович. На відміну від Віктора Федоровича, Володимир Володимирович намірився ліквідувати не тільки звичну України, але і звичний світовий порядок. Анексія Криму і гібридна війна на Донбасі перевернули наше уявлення про реальність. Замість повернення в старе комфортне середовище ми опинилася в абсолютно екстремальних умовах.

І колишня України – м’яка, розслаблена, беззуба, компромісна – виявилася нежиттєздатною.

Прийнято вважати, ніби Євромайданом скористалися «не ті люди», які прийшли на Банкову і Грушевського після повалення Януковича. Це не цілком вірно. Консервативний за своєю суттю, Майдан привів до влади саме тих, кого і повинен був привести, – політиків старої формації. Однак у новій військовій реальності їм довелося грати абсолютно невластиві ролі. Спритні бізнесмени повинні стати самовідданими патріотами, похмурі чиновники – талановитими командирами, майстри політичних міжусобиць – геніальними стратегами. Виходить, прямо скажемо, непереконливо.

Вітчизняна еліта теж не вчилася нічому того, що життєво необхідно Україні зараз. Вміння та навички, набуті в кулуарах Верховної Ради, марні не тільки на Донбасі, але і в Мінську.

За твердженням українського керівництва, війна гальмує реформи і заважає жити по-новому. Але насправді війна заважає жити по-старому. Чого гріха таїти, цього бажала б не тільки правляча верхівка, а й значна частина суспільства. У всякому разі, Петро Порошенко, який отримав без малого десять мільйонів голосів, навіть у момент обрання не виглядав сміливим реформатором. Зате багато виборців пов’язували його солідну фігуру з мирним часом, зі спокійним довоєнним існуванням.

На жаль, за рік президентства Петра Олексійовича стало очевидно, що повернутися в минуле неможливо. У новому світі, що виник після анексії Криму, немає місця для колишньої України. Залишається лише рухатися вперед, інакше ми будемо розчавлені під колесами історії.

Нинішню Україну не назвеш революційною країною, задушливою консервативним сусідом. Це не Угорщина-1956 і навіть не Чехословаччина-1968. Українська трагедія – іншого роду.

Перед нами країна, яку цілком влаштовував статус-кво. Вона жила тихо і скромно, терпіла корупцію і застій, мляво лаяла можновладців, задовольнялася відносними політичними свободами і декларативним рухом до Європи. Але будівельники нової імперії вирішили, що без цієї країни амбітний імперський проект не відбудеться.

Їй не залишили вибору. І тепер країна повинна змінитися або загинути – третього не дано.

За матеріалами: Михайло Дубинянський для УП

(10)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію