ро розстріли політв’язнів у дубенській в’язниці розповіла 91-літня очевидиця подій
22 червня в Україні – День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. В цей день громада Дубна відзначає День скорботи та роковини масових розстрілів політв’язнів у міській темниці. Ще живі ті, хто був очевидцем жахів лихоліття утисків українців на рідній землі, ще бринять сльози на очах у рідних. На затоптаних могилах невинно убієнних НКВДистами в’язнів Західної України – вінки і квіти.
У дубенській в’язниці вбили понад 500 безвинних людей. Жорстоко катували й закопували розстріляних у закривавлений грунт під мурами тюрми. Розправу чинили поспіхом, бо насувались інші окупанти – німецькі війська. Та сліди злочинів НКВД прибрати не зуміло…Сьогодні про ті страшні події нагадує меморіальна дошка, що на зловісній стіні в’язниці.

Дубенчани традиційно зібралися біля місця розстрілів, щоб вшанувати жорстоко закатованих в’язнів, жертв війни. На мітинг-реквієм «Запали скорботну свічу» прийшли працівники міськради, декілька небайдужих дубенчан, представники ЗМІ, просвіти та священнослужителі Дубенського міського благочиння. Очільників міста та району не було, бо – як стало відомо, поїхали у відрядження за кордон.
Після панахиди отець Меркурій, настоятель Свято-Миколаївського чоловічого монастиря, звернувся до присутніх:
«У дубенській в’язниці люди сиділи за те, що хотіли говорити рідною мовою, жити в своїй державі, шанувати свої традиції, культуру і бути господарями на рідній землі, за те, що були «не угодні» комуністичному режиму. Люди поплатилися за переконання своїми життями.
Календар наповнений різними подіями і святами. Переповнений сумними датами, про які ми маємо пам’ятати і так само відзначати, як свята. Історія – те, що найперше має нас вчити. Бо, хто не знає історії, той може повторити її найстрашніші сторінки. Маємо вчитися. Найперше треба молитися і очищати дух, виконувати хриcтиянський обов’язок і молитися за душі померлих, щоб Господь дарував їм царство небесне. Вони, як ніхто, виконали заповіт любові до ближнього: пішли на смерть заради інших. Сьогодні – в час новітньої історії, в час боротьби за незалежність України, в час становлення істинної незалежності, ми – ті, хто творить сучасне і майбутнє держави. Варто просити у Бога мудрості, наснаги та ідей на такі справи, за які прийдешні покоління згадають нас такими, які не «проспали» майбутнє і були справжніми українцями» – закликав отець Меркурій .

Після цього Народний аматорський хор шанувальників української патріотичної пісні виконав патріотичні повстанські пісні.
Далі чи не єдина очевидиця жахіть у в’язниці, 91-літня дубенчанка Ольга Давидчук розповіла, як саме в той час п’ятнадцятилітньою дівчиною потрапила до тюрми. Була зв’язковою УПА. Заарештували її НКВДисти за те, що, переполохавшись службовців, втікала від них. Ольгу Семенівну не розстріляли, а репресували, заслали на Колиму на десять років.

«Разом зі мною у дубенській в’язниці був і мій брат. В камері, де мене утримували, було ще шістдесят чотири людини (жінки, діти, чоловіки). Щодня, коли нас виводили на прогулянку, старалася заглянути у віконечко в коридорі (одиночну камеру). Там сиділи ті, кого потім розстрілювали. А одного дня нас вивели вчергове на подвір’я. А там – свіжий переритий грунт, яким присипали дошки. Хто зна, може, там і мій брат був. Нас водили подвір’ям, щоб ми притоптували землю. Розстріли були щоночі» – зі слізьми переповіла Ольга Давидчук.
Її брат, Павло Антонюк, на суді перед розстрілом сказав:
«Я шкодую лишень, що ви мене взяли живим…». Вся інформація справи загиблого збереглася в архівах, які не встигли знищити НКВДисти, рятуючись від наступу німців. Вже три роки на стіні в’язниці, яка стала братською могилою українських патріотів, є меморіальна дошка Павлу Антонюку.
«Щораз я прихожу на це місце, але біль ніколи не вщухне» – каже Ольга Семенівна і продекламувала уривок власних поетичних рядків:
За що нас у тюрми саджали?
За що нам долю відняли?
Кому і що ми провинили?
З те, що нарід свій любили?
За те, що Україну берегли?
Борімося й поборемо!
Нам Бог допоможе!…»
Хвилиною мовчання вшанували всіх жертв розстрілів та загиблих в роки війни.
Після цього заступник міського голови Василь Скринчук та секретар міськради Віктор Недашковський запалювали лампадки та покладали вінки біля пам’ятника Герою Радянського Союзу Іванову Івану Івановичу, Монументу героям танкової битви та пам’ятника на військовому кладовищі.
Прикро зауважувати, що влада міста до Дня скорботи не підготувалась як належить. Сумне видовище захаращених територій біля пам’ятних місць, сміття, старі пожовклі вінки – ознака того, як насправді «шанують» у Дубні історію і нетлінну пам’ять героїв.

(101)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію