Священик, добродійник, ініціатор багатьох гарних ідей покидає Дубно і їде в Америку
Отця греко-католицької церкви Романа Бобесюка, настоятеля храму Вознесіння Господнього у Дубні знають не лише на Дубенщині чи на Рівненщині. Своїми благими справами, благодійністю, реалізацією гарних ідей він запам’ятався багатьом. Роман Бобесюк – яскравий приклад того, яким має бути духівник та як сіяти доброту. Неодноразово священнослужитель був організатором або ж ініціатором різних проектів, з останніх, наприклад, встановлення соціального контейнеру, відкриття Літературної кав’ярні, акції Шкільний портфелик, Листів святому Миколаю від дітей з місцевих інтернатів тощо. Завдяки священикові мешканцям Дубенщини допомагали зі всієї України й з-за кордону. Близько 10 років духівник служив на користь громаді, але так склались обставини, що 24 січня разом з сім’єю поїде до США. Напередодні від’їзду журналістка Інформаційного порталу м. Дубно поспілкувалась з священнослужителем.
Як розповів о. Роман, народився він с. Красносільці Збаразького району. Після закінчення школи поступив у Вище дяківсько-катехитичне училище ім. Г. Хомишина у Чорткові, а у 1999 році – в Тернопільську духовну семінарію. Провчився там 7 років і вступив у Папський Григоріанський університет у Римі. У 2008 році одружився, а 8 березня 2009 року було представлення на парафію у Дубні.
– Отче, розкажіть з чого все починалося.
– Тоді 15-20 людей молились в каплиці, де була молочна кухня. Мали вже виділену земельну ділянку, але храму не було, нічого не було. Дехто з нас сміявся, казали «сектанти», як вони моляться в молочній кухні? Але там все було облаштовано, іконостас – все для молитви. Написали ми проект на кам’яний храм, мали всі дозволи, але громада невелика і потягнути чи почати будівництво – було нереально. Я в Інтернеті писав прохання по цілому світі, щоб нам допомогли з будівництвом храму. І з десь 80 листів відгукнулись з Німеччини і виділили 10 тис. євро. А приблизно через півроку зателефонував владика з Америки і сказав, що бабця померла і лишила на Дубенську парафію 1 тис. доларів. Цих коштів було недостатньо, самі розуміємо скільки коштів потрібно було, щоб збудувати церкву. Тяжко було, здавалося все мало б бути набагато простіше і легше. Став перед престолом і кажу: «Боже, якщо ти не зробиш, то я вже не зроблю. Все, що я міг – зробив, решту віддаю в твої руки, помагай, дій». Тут через тиждень дзвонить наш фундатор і каже: «Отче, я хочу побудувати вам церкву, але щоб вона була дерев’яна». Я сказав, що згідний, але мушу порадитись з парафіянами, владикою, тому що маємо проект на кам’яний храм, треба змінювати документацію. Прихожани всі за, владика теж і у листопаді 2009 року залили фундамент. У квітні 2010 заклали першу підвалину, а 24 жовтня – освятили храм.
– Коли почала парафія розростатися?
– З самого початку. Але найбільше, коли церква уже була побудована. Багато казали, що ми не підемо, бо що про нас люди скажуть? Що ми ходимо на молочну кухню молитися? Діяв такий стереотип. Зараз ми передали наше майно, що там було, для бібліотеки.
– Де ж Ви жили цей час?
– Знімав квартири.
– І довго так продовжувалось?
– Так продовжувалось до 2013 року, поки не збудували парафіяльний будинок. Тут був смітник, людські городи та точка наркоманів. Наркомани приходили і кололись під фундаментом церкви, то я ще ходив, збирав шприци і закоповував їх, бо діти йшли до школи.
– У вас уже ж синочок був?
– Так, в 2009 році народився Ілля, то якраз у процесі будівництва храму. У процесі будівництва будинку народився Давид, а осередку – Марко.
– За цей період дуже багато зроблено – де черпали натхнення, ідеї?
– Ідеї виникали автоматично, спонтанно. Прийшла ідея, просканував можливості, помолився «Господи, помагай» і вперед. Також постійно радились з парафіянами, як зробити ліпше, як краще. Ескізи будинку ми з дружиною малювали.
– А як вдавалось і вдається поєднувати сім’ю, священство і добрі справи?
– Моїй дружині треба пам’ятник ставити за життя (сміючись – прим.), що вона терпіла, помагала, підтримувала. Багато хто думає, що якщо сім’я священика, то вона нічого не потребує, всім забезпечена від А до Я. Але насправді реалії зовсім інші, треба і підтримка, і спільна молитва, бо вона має дуже велику силу.

– Розкажіть про такі кардинальні зміни, як так сталось, що Ви їдете в США?
– Запросив мене владика Бенедикт, щоби йому допомогти. Його призначили у 2018-му році владикою Чиказької єпархії. Чиказька єпархія – складається із 15-ти штатів Америки. І просто люди приїжджають і людей в церкві немає. Якщо велика церква, то відповідно люди є. А якщо менший штат, то людей немає. Тому там треба збирати людей, гуртувати громаду. І я погодився.
– І відразу погодились на пропозицію? Чи був у Вас час на роздуми?
– Часу на роздуми було дуже багато. Мене і владика наш не хотів відпускати. Але Бог так покерував, що навіть Святійший Святослав благословив на переїзд.
– Якою ж була реакція у рідних та парафіян?
– Рідні вже привикли, що в мене все щось неординарне. Вони сприйняли волю Божу, як належне і готові їхати так далеко від Батьківщини. А про таке рішення людям сказав минулого тижня, бо до останнього часу я не знав чи нам відкриють візу. У неділю, тиждень тому, оголосив усім людям у церкві. А вчора, 20 січня, вже була подячна служба.
– Мабуть, шок у всіх…сльози…
– Сльози і радість – все перемішалося в одне.
– Чи давали парафіянам якісь настанови? Щоб, наприклад, не рухнула без вас та праця, яку Ви зробили протягом років.
– Та певно, що не рухне. Тому що парафія – це є кожен парафіянин. І вчора я казав парафіянам, щоб нікого не слухали, що без мене все рухне, бо як Ви вірите, так і буде. У нас діти, молодь не мають, де подітися. Вони хочуть розвиватися, бігати, займатися, вистави ставити тощо. Тому і більше старань було саме для них. До слова, цього літа знову тут проводитиметься табір і приїжджатимуть аніматори із Словаччини. Все залишається так, як було.
– Отче, а чи знаєте, хто буде тут служити і чи є ймовірність того, що Ви повернетеся?
– Спершу тут тимчасово буде заміняти отець з Радивилова. А вже потім, думаю, владика ближче до посту когось сюди призначить на постійно. У мене контракт на два з половиною роки. І в контракті передбачено, що я повертаюся на місце, де служив. І навіть в любий час, якщо, наприклад, ми приїхали і клімат для дітей не підходить чи ще щось, то ми можемо повернутися сюди. Перешкод ніяких немає.
– Якщо ж все сподобається і підходить, то Ви потім зможете продовжити контракт далі, так?
– Так.
– Чи шкодуватимете за Дубном? Адже так багато років, зусиль присвятили тут людям.
– Знаєте, у мене на серці радість і спокій. Такого спокою я ще не відчував ніколи, хоч і ніби дивно це звучить. Мало би бути сумно. І з одної сторони це ніби так, але… Я сіяв слово Боже і споглядав, як воно проростає та приносить плоди. І Бог завжди є з людьми. Я старався завжди наголошувати, що на першому місці завжди має бути Бог. Тому радість на серці, бо не залишаю після себе якісь руїни, а навпаки дивлюсь скільки людей в церкві, в осередку… Я тішуся, що тут живе Бог, парафія жива і буде далі жити.
– Вже цього тижня, мабуть, відправляєтесь у дорогу, а як звістку сприйняли хлопчики, скільки їм років?
– Так, в четвер ввечері виїжджаємо на Київ, а у п’ятницю зранку вилітаємо. Найменшому три роки, середньому – 6 і найстаршому – 9. Всі все спокійно сприймають, середущий вже нічки рахує, бо в нього є мрія літаком летіти.
– Тобто старший синочок вже в школу ходить, там теж буде ходити в українську школу?
– Там немає українських шкіл. Є 15-ть штатів, але є такі парафії, що там українців навіть немає. Там одні американці. Тому на початку може бути важко, бо маю середній рівень знань англійської мови, але ж треба удосконалюватися, щоб мати вищий. Адже прийдеться спілкуватися з людьми, вміти правильно писати, вести документацію і т.д. Але вірю, що з Божою допомогою все буде добре.
– Можливо у Вас залишаються якісь яскраві спогади пов’язані із Дубном, можете про них розповісти?
– Та кожного дня щось було яскраве. Яскраві спогади – це коли ми, як одна сім’я, працюємо і робимо щось на благо людей та церкви. І це найбільша радість. Запам’яталось, як ми трудилися усі у цьому приміщенні, яке зараз стало осередком молоді. Спочатку гуртувались всі у «Літературній кав’ярні», але коли там місця стало замало, то перейшли сюди. Хоч інколи і тут місця вже починає бракувати.
– Щоб Ви хотіли сказати дубенській громаді через ЗМІ?
– Як казав Ісус Христос: «Люби Бога, люби ближнього свого, як самого себе». Це є найцінніше, бо без любові не можна. Тому бажаю всім любові до Бога, до себе і ближнього. Ніколи не опускайте руки і завжди будьте з Богом протягом усього життя.

(2922)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію