Як сприймають Україну та українців на Заході? В чому полягають перепони для повної підтримки нашої держави у країнах ЄС? Нарешті, що мають зробити Київ та наше суспільство, щоби змінити це сприйняття на краще?

«Європейська правда» та Інститут світової політики продовжують публікацію серії матеріалів, написаних європейськими лідерами думок – експертами та провідними журналістами.

Якщо переглянути перші шпальти німецьких газет, ви не знайдете там повідомлень з України. У новинах домінують скандали навколо АНБ США, чергові страйки залізничників та проблеми біженців у ЄС. А побоювання щодо ймовірної ескалації, здатної призвести до великої війни у Європі, відповідно, вщухли.

Наразі надзвичайно важко донести до німецької публіки інформацію про війну в Україні чи події всередині країни. Небагато німецьких журналістів вирушають до України у пошуках новин. Німецька громадськість, здається, повернулася до звичного байдужого ставлення, хіба що – здобувши трохи нових знань про Україну.

Інші держави-члени ЄС, окрім Польщі та країн Балтії, сприймають Україну в дуже схожий спосіб. Головну роль в інформпросторі відіграє внутрішня політика відповідної держави. А конфлікти, здатні вплинути на національні інтереси (зокрема – український), привертають до себе увагу лише на деякий час, коли з’являються у гарячих новинах.

Однак це не тягне значного інтересу до глибокого аналізу подій навколо внутрішньої політики України. Дискусії довкола так званої «української кризи», що відбувається у державі, про яку більшість німців нічого не знає і якій німецькі ЗМІ завжди приділяли мінімум уваги, розпочалися у Німеччині майже два роки тому. Втім, Україна і далі лишається непізнаним місцем для більшості німецьких журналістів та громадськості.

Експерти в Брюсселі та Берліні обговорювали Угоду про стабілізацію та асоціацію між Євросоюзом і Україною впродовж декількох місяців 2013 р., але ці дискусії майже не були висвітлені у німецьких ЗМІ. Відмова президента Януковича від асоціації з ЄС і початок протестів на Майдані стали цілковитою несподіванкою для більшості німецьких ЗМІ та населення. Ніхто не був готовий до того, що сталося в Україні.

Навіть Геріберт Прантль, один з найповажніших німецьких оглядачів внутрішньої політики з Süddeutsche Zeitung, продемонстрував недостатнє розуміння історії, коли у статті, присвяченій промові президента Йоахіма Гаука 1 вересня 2014 р. у Польщі, назвав того «нерозумним президентом». Прантль розкритикував Гаука за те, що той не згадав у промові 30 млн радянських жертв та катастрофічні наслідки Другої світової війни для Росії. Судячи з цієї статті, Прантль не зрозумів, що тогочасний «радянський народ», що зазнав такої втрати, складався не лише з росіян, але й з українців, білорусів та представників інших націй.

25 років потому після падіння залізної завіси відсутність розуміння та уваги до інших пострадянських країн, окрім Росії, нікуди не поділися. Підхід «Росія передусім», що домінував у зовнішній політиці Німеччини, був запозичений багатьма лідерами громадської думки та ЗМІ та поєднаний з відсутністю глибоких знань про регіон.

Цей підхід також втілився у небажанні німецьких ЗМІ мати у Києві власних постійних кореспондентів. Такі агенції, як DPA або Spiegel, тримали власних кореспондентів у Києві у 1990-х роках, але з тих часів найбільші німецькі видання переважно отримували інформацію про українські події з редакцій у Москві або Варшаві. Впродовж тривалого часу мати постійного кореспондента у Москві було так само важливо, як і кореспондента у Вашингтоні. Втім, в останні кілька років змінилося навіть це, адже найповажніші німецькі ЗМІ значно скоротили власні кореспондентські мережі.

Посилення кризи на медіа-ринку призвело до закриття офісів у російській столиці. Отже, на момент початку протестів на Майдані у Києві не було жодного постійного кореспондента німецьких ЗМІ – лише троє німецьких фрілансерів, що перебували в українській столиці.

Чимало матеріалів було зроблено кореспондентами з Москви або Варшави, які часто відвідували Україну. Серед них – надзвичайно досвідчені журналісти, такі як Конрад Шуллер (FAZ) або Герхард Гнаук («Die Welt»). З розвитком подій німецькі ЗМІ почали відряджати до регіону журналістів і фрілансерів, більшість яких, втім, не знала нічого про Україну до початку конфлікту та не володіла ані українською, ані російською.

Отже, чітка тенденція у висвітленні війни в Україні у німецьких медіа – коментування подій переважно з-за кордону і без ретельного збору та аналізу фактів. У декількох студіях Україну обговорювали лише німецькі експерти та представники Росії. Назви на кшталт «Російська рулетка» або «Путінська «гра м’язами»: чи буде війна?» лише підкреслюють те, що основна увага приділялася глобальній конфронтації з Москвою, а не аналізу подій всередині України.

ЗМІ розігрували «карту війни» та часто згадували холодну війну. Навіть поважні редакції поширювали серед публіки побоювання, що «українська криза» може призвести до великої війни в Європі. Такий емоційний підхід був однією з важливих причин того, що Україна не полишала перших шпальт впродовж декількох місяців та привертала до себе чимало уваги.

Відколи на фронті настала відносна тиша, увага до України суттєво знизилася, а інші теми, такі як труднощі економічного розвитку або проблеми 1,6 млн внутрішньо переміщених осіб, не викликають значного інтересу. А увага ЗМІ вже переключилася на інші конфліктні регіони.

Отже, українцям варто зберігати реалізм щодо сприйняття їхньої Батьківщини у Німеччині та інших європейських державах. Не варто плекати зайвих ілюзій. Найбільша, як на мене, небезпека полягає у тому, що певна частина української еліти має занадто високі очікування від ЄС і дає населенню обіцянки, які важко виконати.

Під час Ризького саміту канцлер Німеччини Ангела Меркель абсолютно чітко заявила про відсутність перспективи приєднання України до ЄС в осяжному майбутньому. Ця заява може не подобатися Києву, але вона також відображає позицію Брюсселя. І цю позицію підтримує більшість громадян ЄС, для яких Україна є лише однією з країн, що перебувають у глибокій кризі та очікують у черзі разом з іншими, як Греція всередині ЄС чи західнобалканські держави поза межами Союзу.

Що станеться з Грецією та євро? Чи відбудеться «Brexit» – вихід Великої Британії з ЄС – вже у 2016 році? Що робити з африканськими біженцями, які прибувають до Європи Середземним морем?

ЄС дуже далекий від дотримання високих «європейських цінностей» і обіцянок, що їх радо ставлять під сумнів деякі українські політики.

Єдиним, чого Україна може очікувати від ЄС і його держав-членів сьогодні, є певний обсяг фінансової, технічної та політичної підтримки для внутрішніх реформ. Також можна сподіватися на збереження консенсусу між членами ЄС щодо продовження терміну санкцій проти Москви. Втім, навіть це залежатиме насамперед від переконання, що український президент і український уряд і надалі дотримуватимуться політики реальних змін і реформ.

Джемма Пьорцген, незалежна журналістка з Німеччини

(26)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію