Основоположник карате на Дубенщині розповів про свій шлях до успіху
Про перемоги юних місцевих каратистів неодноразово писали місцеві ЗМІ та говорили дубенчани. Секція кіокушин карате вже тривалий час діє на базі Дубенської ЗОШ I-III ст. № 6. Заснував у Дубні цю секцію Олег Лесик, який сам змалку займається спортом, виступає за здоровий спосіб життя та спонукає до цього близьких і знайомих. Від розвитку невеликого осередку в рідному місті каратист дійшов до всеукраїнського рівня і зараз є офіційним представником Міжнародної організації кіокушин карате в Україні.
Коли та як виникло бажання займатися самому цим бойовим мистецтвом та навчати інших – Олег Лесик розповів журналістці Інформаційного порталу м. Дубно.

Коли у Вас виникло захоплення спортом та, зокрема, його бойовими видами?
Все почалося з боксу. У Дубні була дуже потужна секція боксу. Я займався цим видом спорту десь з 12 років, а близько 14 – взнав, що існує такий вид єдиноборств, який на той час був оповитий таємницею, – карате. І безпосередньо про кіокушин карате. Тоді були поширені передруковані та перефотографовані публікації з книжки про карате англійською мовою. Я вам скажу, що це була любов з першого погляду. Це настільки потужне враження справило на мене, що практично все життя я присвятив вивченню, вдосконаленню і навчанню як дітей, так і дорослих. Займався цим до армії і в Москві, був учасником багатьох семінарів під керівництвом Масутацу Оями та, на той час, радянських майстрів, українських. Так формувалися знання і цілі. На сьогодні я вже 38 років займаюся кіокушин карате. Я вважаю, що неважливо чим саме ти займаєшся, але потрібно займатися серйозно, тоді й будуть результати.
Зацікавившись карате, хто Вас навчав чи як Ви дізнавалися про нього більше?
На той час було популярним «підвальне» карате, коли займалися по фотографіях, ховалися в підвалах та будинках, де була можливість. Тренували те, що розпізнали в тих фото, які не завжди були хорошої якості. На той час – це був найкращий спосіб зрозуміти, що таке карате. В кіокушині кажуть: «Краще хороша книга, ніж поганий тренер, адже той може завести в блуд».
Як відреагували батьки на ваше захоплення цим бойовим видом спорту?
Мене бачили музикантом і направляли в цьому – навчався у музичній школі по класу акордеона. Досі вважаю свого вчителя Шведа Олега Івановича своїм сенсеєм у музиці. Ми з ним навіть вітаємось так, як вітаються в карате. Я досі граю на акордеоні та гітарі. Завжди втікав, щоб займатися карате. Тато знав, а мама деякий час – ні, хоча з часом це стало відомо. Був момент, коли наполягали, щоб я покинув, але в мене такий характер, що якщо я щось вирішив – мене важко переконати. Я відчував, що це моє, були речі, які мені й справді вдавалися. Вправи на гнучкість та розтяжку мені завжди давалися важко, а технічні елементи та техніки захисту – навпаки.

Як склалося ваше життя після закінчення школи?
Після школи я пішов в армію. Служив у спецназі де продовжував тренуватися. Я мав можливість спілкуватися з людьми, які займалися самбо, вільною боротьбою, дзюдо, карате, боксом. Той синтез, який ми винесли з спецпідрозділу допоміг подивитися на карате як більш практичний вид єдиноборств. Це не просто система нанесення ударів – це психологічна підготовка, морально-етичні цінності, можливість подивитися на життя з іншої сторони – сильні завжди повинні бути благородними.
Як вплинув спорт, зокрема, карате, на формування вашого характеру?
Головним принципом бойового мистецтва кіокушин карате є те, що цей спорт не можна розглядати як набір ударів руками і ногами. Насамперед, це філософія, завдяки якій людина стає впевненішою в собі. Дуже часто людьми керують страхи – бути покараним, ображеним, приниженим, страх залишитися без роботи, бути смішним чи залишитися одним чи одною. Я переконаний, що кіокушин карате допомагає стати вільним від цих страхів і комплексів.
Олеже Зіновійовичу, чи був бій, який Вам найбільше запам’ятався?
Один з моментів, які мені запам’яталися – це бій, який я виграв з поломаними ребрами зліва. Боєць мені постійно бив ногою під руку, я відчув хрускіт поломаних ребер… Але, по-перше – це був адреналін, по-друге – постійні тренування, часто й на межі можливого, допомагали витримати біль і підвищити больовий бар’єр. Бій я виграв, але з верхньої полички потягу злізти не міг, мені допомагали учні. Це сталося у 1991 році.

За час вашої спортивної кар’єри, чи були у Вас серйозніші травми?
Для кіокушин карате – це звичне діло. Всі бійці розуміють, що перебиті м’язи чи поломані пальці – це нормальне явище. Наслідки травм з’являються вже після тренування чи бою, коли проходить адреналін і починаєш відчувати біль. Але в момент бою – ти нічого не відчуваєш, розумієш, що щось сталося, але продовжуєш змагання і все нормально.
Чи розділили ваші діти захоплення єдиноборством?
Мій син займається карате, має 7 кю – це синій пояс. А дочка займається музикою, навчається у музичній школі гри на фортепіано. Але, думаю, я обов’язково навчу сина грати на гітарі, а дочка його навчить грати на фортепіано, яка сама все більше й більше схиляється до бойових мистецтв. Думаю, що вона захоче займатися цим, адже я вже бачу, що в неї є талант, вона наполеглива.

Під час спілкування з журналісткою Олег Лесик з задоволенням ділився своїми спогадами про вихованців, їхні перемоги. Каратист розповів у чому найбільша складність під час роботи з дітьми, як він започатковував цей вид єдиноборств на Дубенщині, в області та як зараз вдається його розвивати та підтримувати. Про все це – ви зможете згодом прочитати на сайті Інформаційного порталу м. Дубно.

(446)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію