Відзначення пам’яті жертв Голокосту та як він пов’язаний з Дубном

Сьогодні, 27 січня, весь світ відзначає Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Саме цього дня 1945 року Радянська Армія визволила в’язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в м. Освенцім. На території України в 1941–1944 роках нацистською Німеччиною постійно винищували євреїв на захопленій території, в тому числі українській. За період з 1941 до 1945 року на українських землях загинуло близько 3 млн. мирних жителів, з яких близько 850 000–900 000 складали євреї, що проживали в Україні.

Дубно – одне з міст Західної України, де проживала велика кількість євреїв. Підтвердженням цьому є Синагога XVІ ст. та шестикутна зірка на прапорі та гербі міста, а також кладовища євреїв на теренах Дубенщини.

Якщо поринути в історію, то протягом останніх днів червня – 5 липня 1941 р. у Волинській і Рівненській областях розстріляно тисячі євреїв. Серед закатованих – євреї Дубно. У багатьох містах і містечках розстріли відбувалися за списками «радянських активістів». У такий спосіб нацистські злочинці винищували інтелігенцію, громадських діячів, людей, здатних очолити єврейську громадськість. Протягом серпня в області загинуло ще понад 3,5 тис. чоловік. Серед них – 575 євреїв Дубно (22 серпня).

Тоді неодноразово оприлюднювалися накази, згідно з якими євреїв зобов’язали носити особливі знаки, які виокремлювали їх серед цивільного населення. Білу пов’язку з синьою (подекуди – голубою) зіркою Давида на лівій руці примушено носити всіх євреїв, починаючи з 14-річного віку. В окремих місцевостях цей знак замінено на жовті кола на руці та спині. Ухилення євреїв від носіння спеціальних знаків каралося. Так, згідно з розпорядженням Рівненського гебітскомісара д-ра Беєра від 19 вересня 1941 р. відсутність знаку каралася штрафом у розмірі 1 тис. карбованців, у Мізочі (згідно з наказом місцевої комендатури) порушників карали смертю.

У перші місяці німецько-фашистської окупації, коли в краю ще працювали заклади торгівлі, власниками яких були євреї, їх зобов’язували працювати в суботу (в такий спосіб нацисти намагалися дискредитувати святий для них день), натомість євреям, які традиційно працювали в усі інші дні тижня, заборонено торгувати в неділю.

Восени 1941 – влітку 1942 рр. територія генерального округу «Волинь-Поділля» вкрилася щільною мережею гетто. У нашому місті розмежовували райони гетто «корисних» (членів юденратів, єврейської міліції), євреїв-фахівців – з одного боку, і «непотрібних» євреїв – з другого. Відбувалося це в результаті внутрішнього поділу гетто на дві частини, які розмежовував високий паркан. Доведення жертв до становища жебраків, отже, – до голодної смерті, – було складовою нацистської політики «остаточного вирішення єврейського питання». Власність євреїв (зокрема, будинки, майно, що залишалося в них) націоналізовувалася.

У 2011 році уродженка Дубно, громадянка США Олена Сегалл (Швом) поділилася з Радіо Свобода спогадами про трагічну історію родини і власний порятунок. У Дубні на початку квітня 42-го року створили гетто. Але за сім тижнів після його заснування більше половини його мешканців були винищені. Як свідчить Сегалл, у травні нацисти провели у Дубні наймасштабніший розстріл – стратили близько 5 тисяч євреїв. Тоді загинули її бабуся і дідусь, тітки, п’ятирічний двоюрідний брат та інші родичі. Оскільки мама Олени ходила на роботу, її та 11-річну доньку не зачепили. Одного разу під час походу на роботу їм вдалося відсторонитися від загону. Мати вирішила віддати доньку чеському селянинові, котрий був другом їхньої родини. Однак за кілька місяців господар, боячись за безпеку власної сім’ї, попросив дівчинку покинути його дім. З тіткою вони блукали пішки півтора тижня. Коли від постійних подорожей босоніж стали пухнути ноги, вони не витримали – пішли до гетто в Мізочі. Їх поселили і нагодували. А вже за тиждень вони прокинулися від пострілів. Гетто оточили, почалася «акція». Дівчинка з тіткою заховалася в переході між двома будинками, звідки було видно плац, на який окупанти зганяли євреїв.

 «Ми бачили одного чоловіка-єврея, який біг і лив бензин. А за 3–4 години ми почали горіти. Кажуть, що це допомогло багатьом людям утекти. І це правда. Ми змогли вистрибнути через вікно і побігли вниз, до річки Устя. Там, де не було вогню, по нас стріляли. Ми вбігли в коридор бані біля річки, а там уже було багато людей, включно з господарем будинку, де ми жили. Господар, який стояв переді мною, отримав кулю в голову. Кров бризнула на мою спідницю», – згадує жінка жахи, які не дають їй спокою і донині.

Поліцай, який навів дуло автомата на маленьку Олену та її тітку, почувши їхню польську мову, привів їх до місцевої управи. А німецького офіцера, котрий змусив їх зняти хустки, збило з пантелику біляве волосся полонянок. Через кілька днів, по дорозі до Острога, Олена впізнала на подвір’ї однієї з хат іще одну білявку – свою маму.

Вони могли загубитися у вирі війни, якби не здолбунівський підприємець Герман Ґраубе, котрого називають «волинським Шиндлером». Довідавшись про ліквідацію гетто в Рівному, де на його компанію – будівельно-промислову фірму Йозефа Юнґа із Золінґена – працювали євреї, він домігся волі й особливого статусу для 150 здолбунівських, острозьких і мізоцьких єврейських робітників. Туди потрапили й Олена з матір’ю.

Наприкінці війни жінки опинилися в німецькому Кельні, пережили бомбардування. Олена стала бібліотекарем, працювала у Гарвардському університеті, згодом отримала ступінь доктора філології і викладає російську мову студентам університету Дікінсона в Пенсильванії. Олена Сегалл поставила собі за мету – не лише написати книгу спогадів, а й повернути пам’ять про загиблих земляків.

(90)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію