Зі своєї участі в зоні АТО Василь Гук із селища Смига Дубенського району зробив такий висновок: хоча в росіян військова техніка сильніша, зате в українців більше сили волі. І це – неодмінна запорука того, що перемога буде за нами!…Танкіст у бою розігнав п’ять сепаратистських танків

Це вже як історичний факт: під славнозвісною Савур-Могилою, де відбувалися запеклі бої між українськими солдатами та сепаратистами, спочатку перевага була за росіянами. Вони били по висоті, зайнятій українцями, з усього, що було під рукою: мінометів, гаубиць, «Градів». А потім ще й спробували атакувати танками та бойовими машинами піхоти. Здавалося: ще одна п’ядь української землі відійде до бойовиків. Однак буквально за півгодини ситуація кардинально змінилася. Проти п’яти російських танків та двох БМП постав один український Т-72. Його поява та агресія настільки ошелешили ворога, що атакуюча сторона розвернулася і почала відступати. А підбиті БМП так і завмерли. Один із тих, хто був учасником того доленосного бою, – Василь Гук із селища Смига. Наразі він демобілізувався, однак, як сам каже, спогади про війну не заживуть ніколи:…

– Ми просто виконували свій обов’язок. Зрештою, влуч один із випущених росіянами снарядів у наш танк, ситуація могла б бути кардинально протилежною. Але цього дня щастя посміхнулося нам. Більше того, нам набридло чекати наказу про відсіч, який так і не надійшов від вищого командування. Відтак командир танка сам прийняв рішення – атакувати. Але не в лоб, бо це було б провалом. А збоку. Відповідно на повній швидкості з прицільною стрільбою ми пішли в атаку – і ворог, вочевидь, відчув, що його атакує цілий батальйон. Почав залишати свої позиції. А нас спинило лише те, що по рації надійшов наказ розвертатися і зайняти висхідну позицію.

Це відбулося наприкінці армійської служби Василя Гука, а на її початку він також проявив себе. Тоді українським воякам спокою не давав снайпер-бойовик. Він засів на верхніх поверхах заводу і раз по раз обстрілював позиції українського війська. Спроби протидіяти не давали результату. І тоді командування вирішило залучити танк із навідником Василем Гуком.

– Танк проти снайпера – здавалось би, авантюра, – каже Василь, – але реально – це розумна тактика. По-перше, непомітно під’їхавши до заводу, ми зафіксували, звідки ведеться стрільба. По-друге, витримали паузу, щоб не викликати підозру у стрільця, котрий замаскувався в дірці розміром в квадратний метр. Важливо було з першого пострілу вцілити у цей діаметр. З першого, щоправда, не вдалося, але наступний, через кілька секунд, таки влучив прямісінько в ціль.

Наразі Василь Гук живе мирним життям. Демобілізувавшись, працевлаштувався на торфопідприємстві водієм. Працює, як і на фронті, з повною віддачею та відповідальністю. Водночас вчорашньому фронтовику не дає спокою несправедливість. Річ у тім, що держава взяла на себе зобов’язання надати бійцям АТО землю для забудови. У Василя Гука житло не з кращих – його сім’я займає одну кімнату в старій хаті. Тому й скористався можливістю, подав документ до Дубенської міськради на виділення земельної ділянки під забудову. Однак пройшло уже майже півроку, а відповіді все ще нема…

– Чекатиму, – каже смигівський фронтовик, – може таки дочекаюся, хоча штурмувати це питання не стану, не в моєму характері. А от на війні мій характер явно був бойовитішим.

За матеріалами: Голос України

(16)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію