Відомий футболіст Дубенщини розповів про свою кар’єру та вихованців
Загальновідомий факт, що Дубенщина багата визначними і талановитими людьми. Одним з найяскравіших прикладів цього є Анатолій Миколайович Комягін, який не лише присвятив все своє життя футболу, а й зараз, бувши вже в поважному віці, передає свій досвід юним спортсменам в Дубенській дитячо-юнацькій спортивній школі (далі – ДЮСШ). Чоловіку за своє життя вдалося зіграти в складі відомих перемогами команд, зіштовхнутися на полі з відомими футболістами та виховати визначних спортсменів. Саме напередодні Дня фізичної культури і спорту журналістці Інформаційного порталу м. Дубно вдалося зустрітися з Анатолієм Миколайовичем і дізнатися коли і чому він вирішив пов’язати своє життя з футболом та почути історію дубенського футболу протяжністю більше 50 років.
Анатоліє Миколайовичу, коли Ви почали захоплюватися футболом?
– Стільки себе пам’ятаю, я активно почав займатися спортом з 1 класу, бувши учнем 5 школи. Я почав займатися цим видом спорту в першу чергу тому, що саме в той час футбол був популярним в Дубні. Я ще з дитячих років був лідером – капітаном команди, граючим тренером ще на шкільному та юнацькому рівнях. Так склалися обставини, що за мною тягнулися. Футбол для мене не тільки хобі, я ним професійно займаюся ще з шкільних років, займався в армії, грав, навчаючись в педагогічному університеті. Я, фактично, починав з 7 років і займався футболом професійно.
Склалося так, що я все життя займався своєю улюбленою справою – грав, тренував і треную по сьогоднішній день. Мій загальний футбольний стаж 52 роки, з них робота з дітьми, з футболістами – 40 років.
Чому Ви вирішили здобувати саме педагогічну освіту?
– Щоб бути тренером футболу, працюючи з дитячими та дорослими командами, потрібно знати і психологію, і педагогіку. Потрібно знати як організувати не лише навчально-тренувальний процес, а й виховний – тому я й обрав цю професію.
Що вам подобається більше – тренувати команди чи самому грати на полі?
– Я намагався бути в своїй кар’єрі прикладом для спортсменів з якими працював. Тому я не зловживав спиртними напоями, цигарками, вів здоровий спосіб життя, а також в той час було натуральне харчування. Тому мені пощастило грати на полі до 50 років – я був граючим тренером. Якщо й зараз мене запросили б вийти зіграти за команду ветеранів, напевно «каші» футбольної я б не зіпсував. Тренуючи молоде покоління, я маю показати той чи інший елемент – не лише в усній формі чи розмахуючи руками, чи на схемі, чи з допомогою технічних засобів. Дуже важливо для молодого футболіста, коли тренер може показати як виконувати той чи інший елемент. На щастя, я можу це продемонструвати юним талантам.
Звичайно, я вже зараз як тренер, то хочеться бути безпосередньо на футбольному полі, але в мене вже вік солідний. Зараз моя робота в тому, щоб підготувати команду до гри, організувати команду до гри, в перерві між таймами я маю внести корективи, вказати на помилки, як потрібно перебудуватися враховуючи як грає команда суперника, щоб в другому таймі ми могли отримати позитивний результат.
З ким вам легше працювати – дорослими чи дітьми?
– Зараз я працюю безпосередньо з дитячими командами в ДЮСШ. З дітьми працювати цікаво, але в той ж час непросто. Потрібно враховувати характер кожного вихованця, але й об’єднати їх в команду, оскільки футбол є саме командною грою. В грі важливий не лише результат, а підготовка кваліфікованих професіоналів таким чином, щоб дати їм путівку в великий футбол.
Чи спілкуєтеся Ви зараз зі своїми вихованцями-випускниками?
– Всі вони дубенчани і приїжджають до родичів, до друзів, мене впізнають і завжди діляться інформацією про своє життя загалом і, зокрема, в футболі. Всі вихованці для мене дуже цінні, я їх шаную, поважаю і мені приємно, що з моєю допомогою вони досягли футбольних вершин. Але все-таки я виділю серед них Дмитра Проневича, який став чемпіоном світу з футболу серед студентів у Таїланді, бувши капітаном тієї великої збірної. Стати чемпіонами Універсіади (міжнародні спортивні змагання серед студентів – прим. ред.) – це непросто, але студенти України змогли обіграти в фіналі команду топ-рівня – збірну студентів Італії. І в матчі за звання чемпіонів Універсіади вирішальний гол забив саме Дмитро Проневич. Його сім’я завжди мені допомагає, а саме привозять подарунки, м’ячі, форму для того, щоб мої вихованці могли успішно грати, оскільки фінансування спортивних шкіл в Україні проблематичне з відомих причин. У вересні вже не вперше ми проведемо турнір на призи Дмитра Проневича, кращі футболісти отримають цінні подарунки. Я і мої вихованці вдячні за таку допомогу. З іншими вихованцями я теж спілкуюся, ніяких подарунків ні від кого не вимагаю, просто люди так виховані, що потрібно допомагати ближнім і які вважають, що я, як тренер, повинен мати можливість працювати з дітьми. Деякі працівники ДЮСШ, а саме Василь Собчук та Василь Іщук, теж мої вихованці, а зараз ми працюємо разом.
В складі якої команди вам найбільше подобалося виходити на футбольне поле?
– Звичайно, це, насамперед, моя рідна команда «Спартак Дубно», потім граючим тренером «Кристал Дубно», в першій я почав грати ще в 16 років. Дуже мені запам’яталися мої виступи у складі миколаївського «Цементника», в цій команді я грав 7 років. На той час ця команда показувала високі результати на чемпіонатах, які сьогодні можна порівнювати з Чемпіонатом 1 і 2 ліги України. Футбол був спортом № 1 ще в Радянські часи, стадіони на яких ми грали були заповнені глядачами – дуже часто був аншлаг. Мені пощастило відвідати багато матчів в Києві за участі провідних команд та футболістів Радянського союзу.
Бувши тренером, яку команду тренувати вам було найкомфортніше?
– ДЮСШ – це вершина «айсбергу» в моїй роботі з дітьми, але я сподіваюся, що зі своїми вихованцями ще зможу досягнути певних здобутків. Але завжди є проблема з фінансами. Я не буду порівнювати чи коментувати, але фінансування дитячо-юнацьких футбольних програм в Радянському Союзі було на висоті. Сьогодні, на жаль, фінансування недостатнє. Ми прагнемо в Європу – це нормальне явище, але щоб нація була здорова потрібно мати державну програму розвитку фізичної культури і спорту. Повинно бути більше уроків фізичної культури в школі, а спортивні школи повинні мати достатнє фінансування на придбання форми, спортивного інвентарю, участі дітей у змаганнях, щоб батьки та тренери не доплачували з власної кишені. Якщо так буде – то Україна дійсно стане футбольною країною і не буде в аутсайдерах в спорті взагалі.
Як з часом змінилися особливості роботи з дітьми, чи стало важче?
– Звичайно, це не секрет і про це вам скаже кожен тренер і не лише з футболу. Комп’ютери, новітні технології, мобільні телефони, техніка, прогноз, наука, але все-таки, в порівнянні з минулим, працювати з дітьми з роками набагато важче. Але і сьогодні є багато дітей, які захоплюються футболом, і сьогодні з ними можна працювати, потрібно навіть. В цьому плані повинні за одне працювати тато й мама, педагогічний колектив, а також ми – ДЮСШ. Ми повинні виховувати спортивні таланти і кращі з них піднімати до верху, щоб вони потрапляли в збірні області, збірні України. Якщо працювати разом, то й буде більше успіхів.
Мої колеги з ДЮСШ теж заслуговують похвали, оскільки знаходять таланти. Серед їхніх вихованців є чемпіони Рівненської області, України, Європи та світу. Керівництво закладу намагається підтримати марку і в цьому допомагає Дубенська РДА, депутати районної ради, безпосередньо Олександр Козак. Проте думка тренерів і моя, зокрема, що спонсори – це добре, але повинне бути все-таки краще державне фінансово-матеріальне забезпечення.

Анатолій Комягін неохоче ділився зі мною своїми власними успіхами, а з більшим захопленням розповідав про своїх вихованців, яким допоміг досягти значних висот. Не зважаючи на вік, футболіст і досі готовий вийти на поле і достойно зіграти.
Вже в цю неділю, 9 вересня, Анатолій Миколайович святкуватиме свій 72 день народження. Бажаємо йому міцного здоров’я, успіхів та ще більше талановитих вихованців.

(725)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію