Директор найуспішнішого футбольного клубу Дубенщини розповів про шлях до перемог
Смига – невелике селище на Дубенщині, головною гордістю якого є стрімкий розвиток дитячого футболу. Юні спортсмени ставали неодноразовими призерами та чемпіонами обласних, всеукраїнських та міжнародних турнірів, а цієї осені привезли чергову перемогу з Барселони. У Смизі є два футбольні поля зі штучним покриттям, а в планах – побудова третього.
У ФК «Єврошпон-Смига» займаються діти з 5 років до 16, зараз їх понад 100 і з кожним днем стає більше. На тренування вихованці приїжджають з-під Крилова та навіть з Кременця.
Вихідці з клубу тренують відомі команди та грають за провідні футбольні клуби: «Якщо ми бачимо, що дитина переросла наш рівень, ми намагаємося допомогти їй рухатися далі», – кажуть працівники організації.
Детальніше про ідею створення клубу та шлях до високих титулів та перемог, журналістці Інформаційного порталу м. Дубно розповів Василь Антонюк – 47-річний директор футбольного клубу, який грав за Смигу, Дубно, область і зараз виходить на поле з ветеранами. Чоловік все життя присвятив футболу та дітям і продовжує робити все можливе, щоб клуб розвивався.

– Як виникла ідея створити в Смизі футбольний клуб?
– Все життя я хотів зробити щось хороше та добре. Грав колись у футбол за Смигу, потім вступав у Київ, але змінилися плани. Пішов в армію, а коли повернувся – батько хотів зробити мене трактористом. Я спробував себе в різних професіях – в колгоспі працював, на брикетному заводі, став підприємцем – виготовляли меблі.
В 1998 році в мене народився син і вже хотілося, щоб щось стало краще, ніж було раніше. Першу спробу ми робили у 2000 році – створили ФК «Смига». Тоді направили з районної адміністрації помічника, а мене помаленьку від тих справ відсунули, коли вже все зробилося за мій рахунок. Цей клуб пробув фактично 4 роки на виду – вони сильно грали і все було круто. А потім почалося багато кримінальних справ і все знову заглухло.
– Коли Ви вирішили повернутися до задуму займатися футболом?
– Я добре подумав і вирішив спробувати ще раз. Ми забрали документи ФК «Смига», зробили протокол нових виборів. Все розпочалося непогано – ми створювали дорослу команду, грали в області, ставали там призерами і паралельно займалися дітьми.
В мене було багато бажання щось зробити і я зібрав біля себе людей. Була в мене машина, Škoda на той час, і ми в ній возили по 13 дітей на турніри. Нас спиняли, діти вилазили і міліціонери за голову бралися. З часом в нас почало вимальовуватися щось більш-менш схоже на футбольний клуб. Мене друзі познайомили з засновником Єврошпону-Смига Володимиром Басюком. Це людина, насамперед, проста, а по-друге, йому завжди було цікаво в Смизі щось зробити і він почав нам допомагати. І от роками плідної праці ми почали їздити на змагання і хотіли показати, що ми щось можемо, інколи об’єднувалися з Дубном.
– Як вам вдається знайти спільну мову з дітьми і чи важко з ними працювати?
– Коли ти приходиш працювати і думаєш, що знаєш все про футбол – то з дітьми все по-іншому. Це дитяча психологія – діти мають любити тренера, тягнутися до цієї людини. Якщо цього немає – то нічого не вийде зробити. В нас був і є зараз Василь Павлович – він все життя навчав діток безкорисливо. Він займався собі на стадіоні, грав – так в нас вийшов Олег Шандрук, який зараз тренує НК «Верес» і пограв у великих клубах. Ми трішки рівнялися на нього – добре, що людина сама досягнула всього. Його батько тоді був селищним головою, часом ми знаходили спільну мову, часом ні, але щось трішки почали робити.
– В чому полягали головні складності під час реалізації ваших планів?
– Мені більше хотілося вкладати в це свої сили, щоб мій син розвивався в цьому спорті і добився в ньому успіхів. Потрібно було перевчатися, оскільки те, що я знаю про футбол, означало, що я нічого не знаю про дитячий футбол. Ми з тренером поїхали на курси УЄФА в Рівне, відкрили для себе багато чого нового. Я зрозумів, що коли займався з дітьми 1998 року народження, то 2 роки їх неправильно навчав. Ми почали по-іншому ставитися до цього і наші діти почали прогресувати. В 2011 році мені це трішки набридло – зі сторони влади підтримки не було і я зрозумів, що потрібно зробити паузу, щоб зрозуміти, що робити далі. На той час з нашої групи 5 дітей грали за Україну – 1 в Динамо, мій син в Карпатах і 3 – в Костополі. Тоді ми поспілкувалися з власником, він казав: «І що, Василь, стільки років займалися поки ваша дитина грала, а тепер все?»
Місяці три я думав – все продовжувалося, діти грали в футбол, але я не розумів, що я хочу. Потім ми знову ж таки переговорили з власником, я пояснив що не можу витрачати весь час на дітей, оскільки в мене самого є сім’я. Ми домовилися і взяли нових тренерів – молодих хлопців. Перший час мені доводилося витягати дітей з хат і пояснювати батькам, що це дітям потрібно. Коли ми зробили крок вперед – почали платити заробітну плату тренерам, батьки почали один одному передавати, що футбол – це добре. Почали їздити за кордон, пройшли серйозні випробування.
– Як Ви обираєте тренерів і скільки людей зараз працює в футбольному клубі?
– Якщо діти люблять людину, то ми не дивимось чи є освіта. Зараз є багато людей з освітою, але невідомо, що вони роблять, наприклад, вчителі фізкультури, які через наші заслуги мають великі досягнення. Теперішні тренери – це перші діти, з якими ми починали. Зараз у нас працює 3 тренери, я маю заступницю Оксану, на громадських засадах працює Олена – адміністратор клубу, яка також вчить дітей грати в теніс та волейбол. Тобто ми не лише футбол розвиваємо.
– Яка гра була найбільш емоційною і особливо вам запам’яталася?
– Таких ігор було багато. Були шкіряні м’ячі в Києві, обласні змагання, коли ставали чемпіонами. Потім ми вийшли на міжнародний рівень – почали їздити за кордон, ставали чемпіонами в Польщі, чемпіонами в Іспанії. Розповідати про останню поїздку нам не вистачить часу – ми їхали автобусом через всю Європу, робили зупинки, проводили екскурсії, кормили дітей. Дійсно, що Барселона – це наше найбільше досягнення – двічі ставати чемпіоном, коли там грають німецькі, румунські, московські і т. д. команди. Ми стали чемпіонами в одній віковій групі, а в іншій – програли в фіналі Данії. Але я вважаю, що не справедливо, адже дали пенальті, якого не було. Мабуть, подумали, що навіщо давати дві перемоги одній країні.

– Чи є поїздки від яких у вас залишилися неприємні спогади?
– Ми поїхали в Одеську область на турнір, займали призові місця, мали грати в фіналі і раптом у нас хворіє більше 30 дітей. Скандал на всю Україну, всі канали показують нас – це було дуже серйозне випробування. Нас хотіли зробити винними. Ми жили на базі, нас врятувало, що оформили все законно. Раніше, коли ми возили дітей на змагання – то самі готували їсти, а цього разу вперше мали всі документи. Санстанція дала довідку, що діти потруїлися яйцями – якби не це, то звинуватили б нас.
– В чому секрет численних перемог ваших вихованців?
– У спортивних школах потрібні результати, а в нас – завжди стояло питання не результату, а виховання дітей. Ніхто ніколи не питав, чому ми не перемогли, головне, що ми займалися з дітьми. Ми беремо всіх, хто до нас приходить і вчимо грати, а більш професійні клуби проводять відбір – по дитині видно чи зможе вона грати в футбол вже по тому, як вона ходить.
– Створення штучного стадіону – це значний здобуток. Як вам вдалося цього досягти?
– Я дуже хотів, щоб в нас був штучний стадіон. Коли стоптали старий стадіон, галявину біля нього мені довелося відвойовувати. Цю ділянку ми забрали на громадську організацію. Знаючи нашого головного спонсора, йому спочатку потрібно показати роботу, а тоді він включається. Так було і з стадіоном – спочатку це мало бути лише поле, а пізніше ми його переконали, що це має бути цілий стадіон з роздягалками, освітленням і т.д. І коли наш спонсор включився в процес, то сказав, що ми зробимо краще, ніж в Європі. Так і є.
– Які ваші наступні кроки та плани на майбутнє?
– Ми зробили багато всього, але найкраще вдається з дітьми до 14 років. Зараз потрібно зробити наступний крок – створити нормальну школу, щоб могли проживати діти, щоб ми могли їх збирати. І запустити для початку Першу лігу України та дорослий футбол. Це моя мета – подобається комусь це чи ні. Якби я колись не мав мрію – цей стадіон був на той час для мене мрією – то сьогодні його не було б. А він є і не один, а вже два. Тепер робиться і третій, який має запуститися. Ми пішли з самого низу, почали вчити дітей. Зараз я поставив собі за мету через 3-5 років створити в Смизі професійний футбольний клуб. Діти, які пройшли дитячу школу футболу – назавжди його полюблять. Завжди коли до нас приїжджають нові діти – ми їх класно приймаємо. Ми вчимо дітей бути правильними дітьми. Наш лозунг завжди був і є: «Не головне чи ти станеш хорошим футболістом, головне, щоб ти став хорошою людиною».

І справді, працівники футбольного клубу вчать дітей не лише бігати по полі, а й виховують в них достойних українців. У Смизі неодноразово проводили турніри «Я – патріот», «Кубок Єврошпону» та «Кубок Свободи», турнір пам’яті Героя АТО смижанина Сергія Кочетова, воїна-інтернаціоналіста Костянтина Прокопчука та ін.
Сподіваємося, що в юних футболістів попереду ще багато чемпіонських титулів та перемог, а Василь Антонюк зможе реалізувати всі плани та підняти футбол Дубенщини на ще вищий рівень.
Фото: Василь Антонюк

(295)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію