Три напрями активності Росії в Україні після турецького інциденту

Туреччина збила російський літак. Простий турецький пілот, що випустив ракету поклав початок масштабним процесам, які не обіцяють нічого хорошого Російській Федерації. Але, на жаль, можуть принести головний біль Києву. Чому? Давайте розбиратися.

Сирія, Донбас і населення Росії

Сирійська операція військ РФ не виникла просто так, на порожньому місці. Якби Росія дійсно прагнула допомогти Асаду, вона б це зробила 2-3 роки тому. На тому етапі втручання такого масштабу могло б покласти край громадянській війні.

Сьогодні ситуація гірша – в конфлікт вплуталися багато гравців. Ті ж США, Туреччина, країни Перської затоки та Іран. Але Кремль вирішує «приєднатися до розкладів». Розрахунок простий: нав’язавши себе в якості «союзника» по коаліції проти ІДІЛ можна змістити акценти в обговоренні українського питання. Зокрема:

1. Змінити тональність переговорів по Донбасу. А в перспективі повісити зміст донецьких і луганських сепаратистів на шию Києву. Тим самим, створивши передумови для подальшого розхитування політичної ситуації в Україні. І значною мірою вийти з-під санкцій.
2. Зняти питання Криму. Тобто перевести його в категорію «Не визнаємо формально, але працюємо по факту». Приклади були – невизнання країнами Заходу окупації Литви, Латвії та Естонії Радянським Союзом. Не визнавали, засуджували, але з СРСР працювали.
3. На тлі відходу з Донбасу підтримати серед свого населення картинку потужної держави, наддержави, яка діє на свій розсуд і з якою рахуються.

З цими цілями Росія відправляє війська до Сирії. При цьому свідомо уникає такого етапу як консультації з іншими сторонами. Операція почалася як почалася: з досить своєрідним трактуванням поняття «боротьби з тероризмом». Якщо подивитися на карти ISW (http://iswresearch.blogspot.com/), стає очевидно, що більшість ударів, російські наносили не по «Ісламській державі», а по інших противниках режиму Асада. У тому числі по тих, яких підтримують США, Туреччина і Катар.

Населенню Росії доносилася правильна, добре підготовлена інформація. І, як результат, рейтинги Путіна ростуть, термін «Новоросія» практично забутий, а словосполучення ДНР і ЛНР йдуть з перших шпальт.

Що стосується України, то значна частина авторів не без задоволення констатувала, що РФ не досягла всіх цілей в перші місяці операції. Зокрема не зняті з порядку денного питання Криму і врегулювання конфлікту на Сході. Незважаючи на хамувату поведінку російських дипломатів результати таки є. Причому вельми неприємні для Києва. Наведу лише кілька фактів:

1. Термін дії Мінських угод продовжений на 2016 рік. Тобто Росія вже уникла проблем із звинуваченнями у зриві мирного процесу.

2. Питання Криму вже пішли з ТОП-5 обговорюваних проблем. Так, ті ж німці ніби як визнають, що Крим – український. Але говорити про це не особливо поспішають. Адже йде «процес по Донбасу».

З цими твердженнями можна сперечатися. Природно, причин такої зміни ситуації безліч. У тому числі і відносна слабкість позицій самої України. Ось вам простий приклад: після підриву опор ЛЕП та знеструмлення Криму керівництво Німеччини офіційно заявило, що очікує розслідування та відновлення постачання півострова. Фактично пред’явило ультиматум Києву. Дивно, чи не так. Якщо мова йде про територію України (Крим адже український) – це пряме втручання у внутрішні справи.

Бравий турецький воїн або погляд на проблему по-новому

І ось поговоримо про події в Туреччині. Російські пілоти при здійсненні атак на формування сирійської опозиції не особливо зважали на державні кордони.

Вже 2 жовтня (через 3 дні після початку операції) Турецьке МЗС заявило Кремлю «не по тих стріляєте». 5 Жовтня вже НАТО офіційно попередило РФ про неприпустимість порушення повітряного простору Туреччини. Так тривало весь місяць. Бойова зброя теж застосовувалася. Російські літаки збили кілька американських і турецьких дронів. А далі трапилося, те, що трапилося. Простий турецький пілот збив російський бомбардувальник, який на 2 км. вторгся в повітряний простір Туреччини. Все закономірно. Одні захоплюються, інші обурюються. Але давайте поглянемо на проблему під іншим кутом.

Туреччина збила літак, надавши докази порушення свого повітряного простору. При цьому, якщо аналізувати дані радарів, то очевидно: ВЕСЬ (крім ділянки турецького повітряного простору) маршрут бойового вильоту російського штурмовика пролягав над територією, яка контролюється сирійською опозицією. До територій ІДІЛ як мінімум сотня кілометрів. Найцікавіше Туреччина – член НАТО. Фактично вперше в історії (!!!) літак НАТО відкрито, згідно з наказом атакував і збив літак Російської Федерації. Раніше країни Альянсу лише попереджали Москву про неприпустимість порушень своїх кордонів. Вихід з Чорного моря в Середземне контролюється Туреччиною. Спадкоємці Великої Порти мають і найпотужніший флот в регіоні.

І ще пару фактів, які вже «ближче» до української тематики:

Туреччина відкрито виступала і виступає на захист кримських татар. Фактично, з членів НАТО, це єдина держава, для якої проблема Криму більш пріоритетна, ніж проблема Донбасу. І вже тим більше важливіша ніж «євроінтеграція» України.

Турки беруть участь (і зацікавлені) у створенні мережі трубопроводів з транспортування каспійських (і іранських) вуглеводнів до Європи. Тобто конкуренти Росії з її південним і північним потоками.

Цікаве й ставлення Росії до Туреччини. Воно мало чим відрізняється від ставлення до України. Бо це країна, яка не має права вказувати супердержаві як і яким чином проводити свою політику. Цю ж тезу планомірно вбивали в голови звичайних росіян. У Туреччині вони звичайно відпочивають, але саму країну могутньою державою вважати якось не поспішають.

Акела промахнувся або Путіну знову не пощастило

Країна-член НАТО збила російський літак. НАТО підтвердило, що країна-член Альянсу (з усіма витікаючими звідси наслідками у разі «відповідної атаки»). При цьому інцидент стався над територією, що не контролюється ІДІЛ.

Це створює відразу кілька проблем для Кремля. А саме:

Заяви «ми боремося з терористами» ставляться під сумнів. Є фактичний доказ (літак + дані з радарів) бойового застосування проти сил, яких терористами не визнано.

Удар у відповідь – може погано закінчитися. З одного боку це відповідь від НАТО. А з іншого – протоки з Чорного в Середземне море. Закривши їх для російських військових судів Туреччина де-факто залишає без постачання російські угруповання в Сирії.

Перенесення уваги на українські проблеми – варіант для Путіна

На жаль, але зараз кремлівський цар знову уважно подивиться на Україну. Свого часу Сирія виникла як спосіб відвернути увагу від української кризи. Сьогодні, після проблем там, Україна може стати способом відвернути увагу від сирійських пікіровок. На пряме вторгнення РФ швидше за все не піде – немає достатньої кількості ресурсів. Та й зовнішньополітична обстановка трохи не та.

Найбільш логічним, як на мій погляд, будуть три напрямки російської «активності» в Україні.

1. Ескалація на Донбасі. Мова не йде про «переможний наступ» бравих бурятських туристів. Скоріше навпаки. Шляхом провокацій (може бути навіть початком наступальних дій) змусити українських силовиків до масштабної відповіді. При цьому здати частину території і звинуватити Україну в зриві Мінських угод. Але не допустити здачі всіх Добмабве і Лугандонії. Такий сценарій дає відразу кілька плюсів для Кремля:

• Політичний козир – Київ порушив Мінськ-2 і «відрубав частину території».
• Внутрішньополітичні проблеми для України. Навіть заняття частини територій буде пов’язано з людськими втратами. Утримання нових кордонів – тим більше.
• Фінансові проблеми. З одного боку це обов’язок Києва відновити «звільнені» території. Інакше – звинувачення в нелюдському поводженні з цивільним населенням. Тобто взимку відновлювати газо- і водопостачання, подачу електроенергії, опалення. До речі, вам не здається дивним що саме зараз браві хлопці Гіві ріжуть на металобрухт Горлівку. А робити все ремонтникам доведеться дуже і дуже швидко. Значить – жертви і серед мирного персоналу. А це знову проблеми у вигляді мітингів у Києві.
• Знову гроші. Але на передислокацію частин.
• Втрати ЗСУ – вони будуть в будь-якому випадку (як при наступі так і при обороні). Але при наступі більше.

Ну і природно, таким чином Путін продемонструє, що він «не зливав Донбас». А на міжнародній арені отримуємо нові переговори, на яких і без того слабка позиція України буде ще слабкіша.

2. Зліпити з Криму образ жертви. Тут, як би це цинічно не звучало, чим гірше в найближчі тижні – тим краще буде для Кремля. Це не означає, що блокаду потрібно знімати – я як і раніше впевнений, що дана акція є найбільш успішною з часів майдану. Просто намагаюся вгадати як Росія може себе повести в даній ситуації. На жаль, але Путіну зараз дуже потрібні смерті в Криму. Це можуть бути невинно убиті кримськими татарами молоді «росіяни». Або пару померлих у лікарнях півострова на тлі браку електроенергії. Наприклад, відключилися апарати підтримки життя немовлят в пологовому будинку. Нікого не цікавитиме чому в лікарні світла не було, а борд з портретом Путіна висвітлювався. Привід буде простий «українці воюють проти немовлят». І, враховуючи слабкість інформаційної роботи Києва на зовнішніх ринках, саме цю тезу візьмуть за основу.

Варто очікувати і провокацій з кримськими татарами. Їх Путіну, кров з носа як потрібно прирівняти до терористів.

3. Викликати політичну кризу всередині самої України. З одного боку це може стати результатом описаних вище дій. Але Росія вже працює в Києві. І не потребує партій, які б відстоювали російський світ. Українські популісти і любителі «ділити політичний вплив» роблять для Путіна набагато більше. РФ залишається лише додати динаміки для деяких процесів.

Ці прості три пункти дозволять Путіну відвести увагу від Сирії. Виторгувати для себе вигідніші умови зняття санкцій. А заодно закласти ще один камінчик в фундамент «хаотичної України» – те, чого він, в принципі, і домагається. Коротше, панове, зима обіцяє бути веселою.

Що в таких умовах робити Україні? Найголовніше – проявляти ініціативу. Київ повинен диктувати порядок денний. По тому ж Криму – активізувати контакти з Туреччиною. Це не союзник у справі «європейської інтеграції». Але це більше ніж сильний партнер у справі повернення Криму і / або злегка остудити перегріті російські амбіції в Чорноморському регіоні.

У внутрішній політиці змінити нарешті підходи до комунікації з суспільством. Будувати реальні плани, розповідати про них і реалізовувати їх. Що стосується людей – думати, перш ніж кричати «зрада» і «перемога». І, так, зрештою створювати структури, організовуватися. Адже якщо зазнає фіаско теперішня влада, хтось повинен буде перехопити управління країною. І дуже страшно буде, якщо цим хтось виявляться діячі зі старими партквитками ПР в кишені, популісти, що кличуть на нові майдани.

За матеріалами: Хвиля

(9)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію