Загинувши на війні, знайшов своє продовження у двійнятах, які допомогли «опізнати» батька

Ця драматична історія сколихнула не лише Україну – світ: загиблого тата-бійця АТО впізнали лише завдяки ДНК дітей, що народилися після його смерті. Чоловік сам був сиротою і завжди мріяв про велику родину. І коли після дванадцяти років чекань, обстежень і молитов дружина нарешті завагітніла, життя Василя Логвиненка забрав Іловайський котел.

Чекали дітей 12 літ

Пережите вдова Марина Ковальова з Нікополя згадує, наче сон. Бо жінці ще не віриться, що її Василь більше ніколи не постукає у двері, не кружлятиме її на руках, не подзвонить, не голубитиме дітей. Перед очима він – живий, завжди турботливий і люблячий, його щира посмішка та глибокий-глибокий погляд. Здавалося, бачить наскрізь, усі її турботи і хвилювання. І миттю береться допомагати. Як їй важко сьогодні без такої підтримки! А ще – без його доброго слова. Бо навколо – байдужість, не просто до її особистого горя, до суспільної біди.

«А нащо на війну пускала? Сама винна…» – не раз чує, як сусіди неспівчутливо кидають їй у спину. Мовляв, мала кістьми лягти, а не віддати чоловіка на смерть. Ось тепер і має. А як могла не пустити? Він зізнався про те, що їде воювати, лише тоді, коли отримав остаточне підтвердження з військкомату. А добивався цього, виявляється, цілий місяць. І просила, і молила ще раз усе добре обдумати, і вдавалася до різних жіночих хитрощів. Дарма. «Я хочу, щоб ви жили в мирі», – сказав. І став збиратися на війну.

Під тим «ви» він мав на увазі дружину та її сина Дмитрика. Любив його, як рідного. Завжди гордився, що хлоп’я, якому тоді було всього п’ять рочків, фактично за два тижні почало називати його, незнайомця, «тато». Справді, діти швидко відчувають тепло, що йде до них. А Василь добре розумів, як хлопчику, котрий росте без батька, потрібне чоловіче плече. І він його Дмитрикові підставив. Василь щедро дарував батьківську любов, бо сам виріс без неї (обоє батьків рано повмирали).

– З ним було так надійно… – втираючи скупу сльозу, промовляє Марина.

Вона давно виплакала очі. Вперше гірко ридала, як почула, що чоловік зник в Іловайському котлі. Вдруге її відчай громом розрядився в небі, коли отримала остаточне підтвердження, що його таки нема. Сьогодні їй не до плачів – має кріпитися заради двох кровиночок, яких народила після чоловікової смерті.

– Ми майже ніколи не сварилися, – згадує вдова. – Єдине, в чому ніяк не могли дійти згоди, так це у прізвищі. Василь давно хотів одружитися, але я наполягала, що прізвища свого не змінюватиму, бо на ньому син.

Придивлялися маля у сиротинці

Проживши разом з Василем дванадцять літ, Марина так і не змогла завагітніти. Скільки виїздили по лікарях! Усі після обстежень тільки розводили руками: обоє здорові. Потім кинулися вимолювати крихітку по храмах та монастирях. І коли нарешті змирилися, що їхні молитви десь у небі загубилися, вирішили взяти собі дитятко у сиротинці.

– Тоді знову між нами трохи виникла суперечка, – зізнається жінка. – Я неодмінно хотіла хлопчика, бо ж уже є досвід виховання. А він мріяв про дівчинку, мовляв, сина вже маємо. Ми навіть знайшли дитбудинок, познайомилися з батьками, які пройшли через усиновлення, збиралися на спеціалізовані курси. Все перекреслила війна.

Коли Василь у липні минулого року прийшов у відпустку, не впізнала його. Худющий, змарнілий, почорнілий від пилу та пережитого. Розповідав про фронт дуже скупо. І ніколи не вмикав новин. Усе казав, що втрати дуже применшують і він не може слухати неправду. Потім, уже після смерті Василя, Марина від побратимів чоловіка дізналася, що він встигав не лише воювати, а й організовував допомогу мирному населенню. Що возив власні харчі у сиротинець, віддаючи туди останнє (а в той час військове забезпечення було надзвичайно поганим), бо ж дітки не винні, що навколо смерть і вибухи.

Після загсу – на війну

Саме в ті дні відпустки Марина зрозуміла, що чоловікові потрібна сильніша підтримка. І вона нарешті… погодилася піти з ним у РАЦС. Збиралися розписуватися нашвидкуруч. Не було ні білої сукні, ні пишного застілля. Василь вбрався у камуфляжні футболку та штани, вона – у гарне сіре плаття. Свідками їхніх обітниць стали лише кілька найрідніших їм людей. За кілька годин наречений був змушений повертатися у військову частину… Більше вони не бачилися.

Ще місяць Марина чула його голос. І коли запідозрила вагітність, без особливої надії купила тест. Дві смужки підтвердили її здогади. Щоб бути впевненою, пішла до лікаря, той направив на УЗД. Там відразу ошелешили: «Чекаєте двійню!»

Дізнався про діток за… день до смерті

В останні дні серпня вона повідомила щасливу новину Василеві. Його дзвінке «Ого!» досі лунає у вухах.

– Як він радів! Кричав від щастя, щоб я трималася. А ще – щоб не переживала, бо вони всі цілі, все добре…

А наступного дня він загинув. Що в той момент, коли почув радісну звістку, з товаришами намагався вибратися з Іловайського котла, не обмовився ні словом. Із десяти членів його екіпажу вижили шестеро хлопців. На жаль, Василя не було серед них.

Марина до останнього сподівалася, що безвісти зниклий чоловік знайдеться. Просила Бога, аби він був у полоні чи ще десь, хай немічний, скалічений, але живий. Надії додавали ДНК-експертизи. Зразки брали у далеких Василевих родичів, бо близьких кровних у нього не було. А вони не збігалися з даними захоронених як невідомих героїв. Але коли на світ з’явилися двійнятка й аналізи взяли у них, результат убив: «Повний збіг».

Дружині для захоронення віддали лише фрагменти кісток чоловіка – тіло бійця розірвало на шматки. Кажуть, зібрали усе, що вціліло. Якби не дітки (а народилися відразу і син, і дочка, про що обоє навіть мріяти не могли), Василь Логвиненко так і залишився б у землі як невідомий герой під номером 7073.

Донечка потребує операцій за кордоном

Здавалося б, для Марини нарешті мала б закінчитися війна, бо життя таки здобуло перемогу над смертю – Василь знайшов своє продовження у двох прекрасних дітках. Сина символічно назвала Мирославом, донечку – Соломією (у перекладі ім’я означає «мир вашому дому»). Але вдові випала на долю ще одна біда. Виявилося, що дівчинка має дуже серйозну вроджену ваду, їй потрібна термінова спеціалізована медична допомога, а відповідно, й величезні кошти на лікування. Відгукнулися на цю зворушливу історію в Німеччині. Крихітці вже провели за кордоном першу операцію. Скільки їх ще буде, одному Богу відомо. Але мама не втрачає надії, що зможе поставити кровинку на ноги.

Ті, хто хоче зробити добровільну пожертву в ім’я життя маленької донечки загиблого героя Василя Логвиненка, можуть це зробити за реквізитами:

картка «ПриватБанку» 5168 7572 4612 5084, Марині Ковальовій.

За матеріалами: visnyk.lutsk

(21)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію