На честь уродженця Дубенщини світового рівня створили пересувну виставку
Мистецтвознавець, краєзнавець, Почесний громадянин Дубна, лауреат Шевченківської премії, Герой України, Заслужений працівник культури України й Польщі… Так говорили про Бориса Григоровича Возницького під час відкриття банерної експозиції «Музей – покликання та сенс життя». Пересувну виставку, присвячену музеєзнавцю, вперше 23 липня презентували в Державному історико-культурному заповіднику м. Дубно. Адже саме на Дубенщині народився Борис Возницький. З цієї нагоди в Дубенський замок завітали рідні, влада, музейні працівники, краєзнавці, люди, яким небайдужа його постать.

«Борис Григорович знову нас зібрав у залах, які він допомагав реставрувати своїми знаннями, мудрим словом. Роботи розпочались у 1991 році, – згадував колишній очільник заповідника Петро Смолін. – Дякуючи Борису Григоровичу, що ми оце все робили під його мудрим керівництвом, нам до цього часу нічого не довелось переробляти. Він консультував який паркет, які стіни, навіть оці карнизи (показує) – все продумував, щоб все гармоніювало. Про Возницького можна розповідати дуже багато, це величина. В Україні таких 3 людини – це Борис Григорович, Ігор Сікорський, Дмитро Яворницький».

Про консультації та рекомендації Почесного мешканця Дубна додав Василь Антонюк, який принагідно розповів, що повернувся з Києва, де обговорював питання збереження синагоги, поліпшення стану єврейського кладовища.
Раз в рік, коли їхав у провідну неділю на малу батьківщину, за словами Надії Любецької, мистецтвознавець заїжджав у Дубенський замок. Народився він у с. Ульбарів (нині Нагірне), а жив на Львівщині, опікувався не одним музеєм, замком, очолював Львівську галерею мистецтв.

Пересувній експозиції зраділа племінниця Світлана зі Здолбунова, яка розповіла про дитинство, екскурсії Олеським замком для друзів і груп, коли їх особисто проводив Борис Григорович та з цікавістю, захопленням розповідав про фонди.
«Він цим жив, – зауважує пані Світлана. – Перше знайомство було буденним, звичайним, бо це був дядько Борис, як його називали в родині. Усвідомлення того хто він – прийшло значно пізніше, хоча батько казав, що він велика людина, міг бути мільярдером, якби своє життя будував по-іншому. Воно все відбивалось у голові, але коли стала значно дорослішою – тоді прийшло усвідомлення яка це величина. Коли в Рівному проводили Асамблею лауреатів Шевченківської премії Борис Григорович до нас приїздив. Ми тоді повезли його в Дермань, він був на Гурбах. До речі, він теж має відношення до того бою, Української повстанської армії. Він дуже хотів приїхати восени, казав, що згадав де та криївка, куди вони сховали документи, але, на жаль, не встиг. У травні життя обірвалося і ніякої осені вже не було. Тому не можна нічого відкладати на потім, бо потім може не настати. Здавалось, що Борис Григорович навічно і назавжди, а тому важливо, щоб були виставки, щоб ми пам’ятали, щоб могли донести до дітей».

Саме для того, щоб Герой України міг і надалі жити серед нас керівництво Благодійного фонду ім. Бориса Возницького організувало цю виставку.
«Я думаю, що мені поталанило, що так сталося, що я співпрацювала з Борисом Григоровичем. Він вмів захопити серце, закохати (тому що я не мала відношення до мистецтва) в те, що він робив, що ви робите. У 2009 році він дав своє ім’я фонду. Я, як ініціатор, не дуже розуміла для чого це, бо мені задавалося, що Борис Григорович буде жити понад 100 років, а я чим можу і так допомагаю», – поділилась президент Олександра Лісаковська.
А її слова доповнила колега, віцепрезидент фонду Катерина Кулішова:
«Ця людина нас об’єднала назавжди, тобто Ужгород-Львів, різні покоління. Я економіст за фахом і попрацювала в податковій службі, 25 років власного бізнесу, мама трьох дітей, після того як вони підросли зрозуміла, що я можу спокійно зайнятись цією справою. Якщо Возницький відносився до замків як до дітей, то для мене продовжувати справу Возницького – це так само важливо. Мене не розуміють друзі, не розуміє родина, тому що ми тільки починаємо. Це людина світового масштабу і дякую Дубенщині за такого сина».

Про знайомство з ветераном музейної справи, академіком, «ангелом-охоронцем» музеїв та замків розповіли керівник Рівненського краєзнавчого музею області у 2005-2018 рр. Олександр Булига, місцевий письменник Микола Пшеничний. Надзвичайно цікавою зустріч видалась в останнього. Тоді пан Микола в неділю приїхав до Олеська, блукаючи замком, зустрів замурзаного чоловіка, що самостійно мішав розчин і мурував. Письменник розговорився з ним, розпитуючи про Бориса Возницького, чи є він, чи працює в неділю, чи можна з ним зустрітись. На що отримав відповідь «так» тільки після того як представився. А через 5 хвилин перед ним постав той же чоловік одягнений в білу сорочку, краватку.


Борис Возницький був особливим, але в рівних умовах з простими працівниками.

(70)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію