25-річна дівчина-медик шокувала відвертою сповіддю про війну

мосійчук25-річна дівчина-медик, що врятувала понад 100 бійців, шокувала відвертою сповіддю про війну

Олена Мосійчук вже рік служить у складі полку спеціального призначення Національної гвардії «Азов» польовим хірургом. Ця тендітна дівчина була на всіх бойових позиціях, на її рахунку понад 100 врятованих життів. Але після контузії Олена тимчасово працює інструктором з медицини на київській базі полку, де вчить хлопців, як врятувати життя собі та своїм побратимам.

У свої 25 років ця дівчина отримала президентський орден «За відмінну військову службу Україні» та «Народний Герой України». Портал Depo.Донбас опублікував відверту жіночу сповідь про війну, якою поділилася Олена.

«З самого початку в «Азові» я була на передовій, і ось лише два місяці тому приїхала на базу полку як інструктор за станом здоровʼя. У мене була третя контузія, тріщина в нозі та осколки. В основному контузія дає про себе знати, тому поки що не можу продовжувати роботу на передовій. Але думаю, що коли одужаю, повернуся назад. Якщо так рахувати, то я вже рівно рік служу у полку. Обʼїздила всі наші бойові позиції: Іловайськ, Марʼїнка, Сніжне, Широкине, Маріуполь, Саханка, Заїченко, Гранітне. За фахом я хімік, але отримала додаткову освіту у військовому інституті Естонії за спеціальністю польовий хірург. Це було вже під час війни, я поїхала туди на ротацію у 2015 році. Сподіваюся, коли закінчиться ця війна, зможу брати участь у всіх миротворчих месіях по всьому світу і також допомагати там.

Насправді, вік живи – вік учись. Іноді бувають ситуації, до яких тебе не готували. Тому що та війна, до якої натівські інструктори готували, відрізняється від нашої. Вони воювали в Іраку, Афганістані, і до медиків там противник інакше ставився. А у нас в першу чергу вбивають медиків – для інструкторів це нонсенс.

У нас нечесна війна, у нас окупанти, які прийшли на чужу землю й просто знищують. Їм все одно, кого вбивати: дітей, жінок, бабусь. В першу чергу, коли Донецьк захопили, ким вони прикривалися? Дітьми та бабусями. Вони знають: якщо вбити медика, підрозділ втратить більше бійців, тому що медик рятує всіх.

Я працювала в червоній зоні. Згідно з протоколами тактичної медицини, зони надання допомоги поділяються на червону – місце проведення бою, жовту – де немає ризику потрапити під вогонь противника і зелену – де відбувається евакуація пораненого. Я була завжди із своїм підрозділом.

Екіпіровка у мене така ж, як у всіх: бронежилет, каска, наколінники, рукавички. Ми не носимо шеврони, що вказують, що ми медики, аби менше привертати увагу.

Під час бою під обстрілом моє завдання – надати першу допомогу і витягнути поранених на собі з-під обстрілу, поки бійці продовжують бій, щоб їх не відволікати. Витягла, посадила в машину, водій везе, а ти далі продовжуєш в машині рятувати людину, передаючи її на жовту зону. Медикаменти зі мною всі, що є в аптечці: в першу чергу, джгут, тампонація, знеболююче, кровоспинне. Ну і плюс крапельниці, але дуже складно ставити крапельниці, коли йде бій, і завжди треба розраховувати на свого напарника або бійця, який буде тебе прикривати. Тому що для тебе не існує бою, для тебе існує тільки твій поранений.

Завдяки цій війні лікарі в лікарнях багато чому навчилися. Багато хто вперше побачив, що таке голка для декомпресії при пневмотораксі, джгутам CAT вони дивувалися. Під час Широкинської операції ми привозили поранених до маріупольської бази медичної швидкої допомоги, там також працювали військові медики. Але 14 лютого, коли був дуже великий потік і наших поранених, і чужих, лікарі не знали, як їм оперувати в умовах антисанітарії. Адже ми звикли працювати в полях, в болоті, а вони – ні, тому лікарі просили допомогти їм. Коли не було місць в операційній, ми працювали в коридорі.

Наш полк живе за рахунок волонтерів, але все одно не вистачає дуже багатьох аптечок. Не вистачає крапельниць в м’яких упаковках, скальпелів, пінцетів, шовні матеріали – на вагу золота. У лікарнях не вистачає коштів тампонади, хірургічних засобів, крапельниць, перев’язувальних матеріалів, антибіотиків, тому що при будь-якому пораненні людині тиждень колють антибіотики від зараження. Шовних матеріалів, зондового харчування для тяжкопоранених… А також побутових речей: постільної білизни, змінного одягу для бійців.

В основному у армійських підрозділів брак медикаментів. Адже ми, добровольці, самі собі все купуємо, вибираємо форму, вибираємо свою долю, а хлопців із ЗСУ на м’ясо кидають. Дають гумові джгути і навіть не пояснюють, як ним скористатися. У них немає Целокса, а вміст індивідуальної аптечки як у 40-х 60-х роках: анальгін, зеленка, два пакетики вати, один пакет бинта і гумовий джгут, нашатир і ножиці – іноді.

В «Азові» не забороняють свою індивідуальну аптечку привезти з собою, а в армійських підрозділах все повинно бути однаковим і, не дай Бог, щось зайве. Я знаю, зараз вже в деяких підрозділах начебто намагаються перейти на новий рівень. Але, знову ж таки, 300 доларів, щоб купити аптечку бійцю держава, можливо, виділить, але чи підуть ці гроші на аптечку – це вже інше питання. Вони зекономлять на джгуті американському, покладуть йому гумовий – це вже 100 доларів мінус – ну і тому подібне. Так виходить, що життя людини у держави оцінюється в 300 доларів.

Якось так склалося, що спочатку я була єдиною дівчиною в «Азові». Була я і ще три людини, але найчастіше вони не працювали в червоній зоні, а працювали в жовтій. Були бійці – медики за спеціальністю в лінійному підрозділі, але вони не працювали, як медики. Проте іноді їм все ж на бойовому доводилося працювати за спеціальністю, показувати свої навички, рятувати хлопців.

Олена Мосійчук

Мені, напевно, як мамі, важко це бачити. У мене син росте маленький, і для мене кожна людина, незалежно від віку – як мій син. Тому що я розумію, що кожного чекає мама вдома, і це дуже складно. І якщо не вдається врятувати людину – бувають такі поранення, не сумісні з життям – дуже складно з цим  жити. Добровольцем я стала тому, що знала, що відбувається в нашій армії. А в «Азов» пішла, оскільки у мене тут всі друзі і брат був.

Доводилося рятувати бійців і з ворожої сторони, для того, щоб наші могли отримати якусь інформацію і все інше, а потім передавали СБУ, і там вже вирішували, що з ними робити. Все-таки, ми – медики, ми – не боги, щоб вирішувати, повинен бойовик жити, чи ні.

Є один боєць у нас, «Золотий» – герой нашого підрозділу, людина, яка багато пройшла. У нього було важке поранення, і тепер він має близько 15-ти осколків в організмі. У Дніпропетровську хотіли робити операцію, дістали один осколок, а інші, сказали, не зможуть, тому що вони в таких місцях, що якщо дістати, то зроблять гірше. Загалом у кожного з бійців після осколкового поранення 5-10 осколків залишається на все життя. Жити це не заважає, але на погоду дає – все-таки, метал, чужорідне тіло. Іноді гниє. Якщо осколок потрапив в голову, то людину мучають сильні головні болі. В моїй практиці були і випадки ампутації…

В минулому році був виїзд у Сніжне, вийшло так, що в машині були всі мої друзі. Це «Гюрза», «Золотий», «Дезкий» і «Бєзумний». Вони потрапили в засідку під пряме попадання РПГ, снаряд влетів у машину. Прошило «Дерзкого» наскрізь і пішов кумулятивний струмінь у «Золотого». «Гюрза» і «Бєзумний» відбулися осколками та опіками. «Дерзкий» – він з Дніпропетровська, ще з дитинства спілкувалися, дружили -прожив пʼять хвилин, після чого помер. Дуже важка смерть, тому що повністю прошило живіт. «Золотого» повністю посікло, але, незважаючи на те, що у нього порожнину живота розірвало, руку повністю всю розірвало на шматки, осколки по всьому тілу, він все одно намагався там кричати і вести бій.

Відправили його у Волноваху, а в той день біля волноваської лікарні сепаратисти якраз почали бій, і дуже складно було його звідти вирвати. Але ми вирвали. Нам подзвонили хлопці і сказали, що потрапили в засідку, і ми з моїм командиром виїхали їм назустріч. Надавав першу допомогу «Телець» – на даний момент він наш начальник медичної служби.

«Золотий» дуже прагнув вижити. У нього дружина була вагітна і він хотів побачити свого сина, який мав народитися, тому він видерся. У нього не повинно було бути руки, але вона є – лікарі зробили все можливе. З того часу минув майже рік, і він вже повернувся назад в наші ряди, він намагається якось допомагати. У нього народився син, його назвали в честь «Дерзкого» – Сашком.

Прикро, що наша влада забуває про таких героїв і дає нагороди якимсь патрульним службам. Таким хлопцям нашим, які воювали, відстоювали життя, коли у нас не було ще бронежилетів, шоломів, а вони йшли просто в тил ворога, про них забувають. «Дерзкому» посмертно не дали нагороду. Дуже прикро, що наш президент закрив очі і не бачить, скільки хлопців загинуло на передовій.

За матеріалами: Обозреватель

(223)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Дякуємо!

Тепер редактори знають.